Стаття

Докази та доказування в кримінальному процесі.

Інститути належності, допустимості, достатності, достовірності доказів пов’язані з гарантіями прав та свобод людини, оскільки згідно зі ст.62 Конституції України обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Питання належності, допустимості, достатності, достовірності доказів є найважливішими властивостями процесуальних доказів як елементів доказування.

В чинному КПК України надано досить конкретно визначення допустимості та недопустимості доказів. Так, згідно з ч.1 ст.86 КПК України, доказ визнається допустимим, якщо він отриманий у порядку, встановленому цим Кодексом, а ч.2 ст.86 наголошує, що недопустимий доказ не може бути використаний при прийнятті процесуальних рішень, на нього не може посилатися суд при ухваленні судового рішення.

Стаття 87 КПК України вказує на недопустимість доказів, отриманих внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, зокрема недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, отриманій внаслідок істотного порушення прав та свобод людини. Суд зобов'язаний визнати істотними порушеннями прав людини і основоположних свобод, зокрема, такі діяння як здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов, отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження, порушення права особи на захист, отримання показань чи пояснень від особи, яка не булла повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання, або їх отримання з порушенням цього права, порушення права на перехресний допит.

Статтею 89 КПК України врегульовано визнання доказів недопустимими. Так, суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення. У разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.

Верховний Суд України в своїй постанові від 16.03.2017 року та Верховний Суд у справі №748/3070/15-к від 12.04.2018 року дійшов до висновку, що порушення стороною кримінального провадження вимог ст.290 КПК України, щодо відкриття одна одній усіх матеріалів після закінчення досудового розслідування, а також додаткових матеріалів, отриманих до або під час судового розгляду є підставою для визнання судом відомостей, що містяться в них, недопустимими доказами.

Разом з тим, Велика Палата Верховного Суду у справі №640/6847/15-к від 16.10.2019 року зробила висновок, що процесуальні документи, які стали підставою для проведення негласних слідчих (розшукових) дій (ухвали, постанови, клопотання) та які на стадії досудового розслідування не було відкрито стороні захисту в порядку ст.290 КПК України з тієї причини, що їх не було у розпорядженні сторони обвинувачення (процесуальні документи не були розсекречені на момент відкриття стороною обвинувачення матеріалів кримінального провадження), можуть бути відкриті іншій стороні під час розгляду справи у суді за умови своєчасного вжиття прокурором всіх необхідних заходів для їх отримання.