Стаття

Недійсність правочину.

Відповідно до ст.215 ЦК України існує два види недійсних правочинів. Перший – це нікчемний правочин, якщо його недійсність встановлена законом. Другий – це оспорюваний правочин, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом.

Недійсність нікчемного правочину встановлена законом, а тому визнання його недійсності судом не вимагається. Визнання недійсним оспорюваного правочину можливо лише за рішенням суду.

Слід зазначити, що в Україні в силу ст.204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, або він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст.216 ЦК України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Також, відповідно до п.7 вказаної Постанови, правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

Така позиція Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідає нормам ч.5 ст.216 ЦК України, відповідно до якої суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.