Стаття

Правочин по відчуженню майна на яке накладено арешт є нікчемним чи оспорюваним?

Суди касаційних інстанцій вирішуючи спір про майно, яке було відчужене при наявності на нього арешту приходили до висновків, які по суті суперечать матеріальним нормам ЦК України.

Так, в ухвалі від 17 липня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (справа №6-21250 св 13) дійшов висновку про те, що забезпечення судом позову у виді накладення арешту на об'єкт нерухомого майна означає, що цей об'єкт набуває правового режиму обмеженого в цивільному обороті. В тому разі, коли під час дії заборони відбувається відчуження такого майна особою, обізнаною про накладення арешту на майно, відповідний правочин може визнаватися недійсним і є таким, що порушує публічний порядок.

В ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року (справа №35523 св 13) суд касаційної інстанції зазначив, що вирішуючи справу, місцевий суд, відповідно до вимог ст.ст.213, 214 ЦПК України належним чином визначився з характером спірних правовідносин, та підставами заявленого позову, врахував, що позивач посилався на нікчемність правочину та просив визнати його з цих підстав недійсним без застосування реституції. Суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що укладений між відповідачами правочин вчинений під час дії арешту на відчужуване майно, що в свою чергу порушує публічний порядок та є підставою для визнання такого правочину недійсним. При цьому, місцевий суд дав належну оцінку вказаним обставинам та дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між відповідачами, правильно застосувавши до спірних правовідносин положення ст.ст.203, 215, 228 ЦК України.

Згідно з ухвалою від 25 грудня 2013 року (справа №6-37238 св 13) Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ виходив із того, що договори купівлі-продажу квартири, укладені під час строку дії ухвали суду про заборону відчуження квартири, є такими, що не відповідають вимогам закону, і можуть визнаватися недійсними. При цьому вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.

Разом з тим, відповідно до ч.ч.1, 2 ст.228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Однак, згідно з ч.3 ст.228 ЦК України, у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним.З викладеного можна зробити висновок, що коли правочин порушує публічний порядок він є нікчемним і в силу ч.2 ст.215 ЦК України, визнання його недійсним судом не вимагається. Таким чином, коли суди касаційних інстанцій при вирішенні спорів по відчуженню майна на яке накладено арешт вказували що такі правочини порушують публічний порядок і в цей же час зазначали про те, що такі правочини можуть оспорюватися та визнаватись недійсними, є категорично неправильним та таким що суперечать ст.215 ЦК України.З огляду на це, слід зазначити про позицію Великої Палати Верховного Суду (№916/3156/17 від 10.06.2019 року) про те, що визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.